увірвалася вона до мене з несамовитим лементом:
— Лію, донечку мою… ой, рятуйте!., любу мою, старшеньку… Тільки на той світ тепер, кажуть, без черги… Я чула, я бачила… І це кажуть… ой, рятуйте!.. і це треба робити по черзі…
Билася головою в одвірках, дряпала долівку скандзюбеними пальцями, захлиналась, тяжко стогнучи, з підвивом, мов голодний звір. Брезькими синястими кендюхами теліпались голі, зашмаровані в поросі груди. Крізь шмаття подраної спідниці світив випнутий живіт рудосмугастий від нагаїв. Вся в бруді, сукровиці — і страшно й гидко на неї було глянути.
Що могла їй зарадити? Та несила була випручатися з цупких обіймів. Цілувала ноги, тягла за руки.
— Ой, ходім-но! Ой, рятуйте!
Побігли. Нікого вже не було коло йоськової халупи. Круг ґанку порозкидані побиті шклянки, шухляди, полички, уривки паперу, загорток, мотуззя. В середині — цілий гармидер…
А Рохля тягла далі, за ванькир, де на купі бебехів біліло зґвалтоване Ліїне тільце. Тонкі рученята згорнуті за кучерявою голівкою — (так мабудь вигідніше держати), — зуби міцно стиснуті, на біленькому виді вигляд невимовного болю і жаху, та скрізь — і на підобганих худеньких ноженятах, і на дитячих яблуках-грудях,
