і на розкиданих навкруги пуховицях — рожеві крапельки крови…
Як кинулась до небіжчиці Рохля —
— Ой, краще-б мене, донечку! Ой, краще-б мене!
А її врятував від хижої наволочі тільки гидотний, випнутий живіт…
Мене душило. Я опинилась на ґанку й, вцілившись до болю пальцями в поруччя, чула, як край села луною перекочувалась бадьора маршова пісня нальотників:
І по той бік гора,
І по сей бік гора,
По-між тими
Крутими горами
Сходила ясна зоря.
А в хаті вже не кричала — скиглила нерозважна мати, пригортаючи до себе мармурове Ліїне тільце. Ох, їй було дванацять років! А тим, що мишенятами забилися в куток під ліжком і тепер тихенько скавучали, не знаючи, чи можна вже визирнути зі свого сховища — тим було чотири і п'ять.
Середульші кілька день звірятками переховувалися десь у дерезі по городах. Насилу їх винайшли родичі, що за тиждень насмілилися з містечка приїхати по йоськову родину.
Вони, здається, поховали десь по-ночи й рештки кісток Йоськових. А крамницю його взімку розібрали люди на дрова.
