І сів у куточку на канапі, що по-під стінкою стояла, саме проти „його величности“, самовільством великої.
А він таке промовляє до радників своїх:
— Московський Інтернаціонал розіслав своїх агентів іскрізь. Кожний наш крок вони стежать, прокляті. Ми непевні, що й тут, у цій залі нема їхнього шпигуна, що він не сидить десь на канапі…
Ой, лишенько! Мимоволі очі всіх перебігли стільці й канапи й опинились на мені.
— Чортів німець обдурив! Афарбіт нікуди не годиться. Збрехав панський підлизень і завів мене в їхні лабети…
Я подивився вниз. Мої руки лежать, чую, на моїх колінах. Крізь їх бачу позлочені цвяшки на фотелі й зморшки на його зашкарублій шкірі. Ні, фельдшерське зілля ще ділає. Я — невидимий. Чого-ж це всі так до мене придивляються?
Пересунувся в другий куток. Наче-б-то заспокоїлись.
А король каже далі:
— Їхні окремі аґенти нам нестрашні. Хай собі роблять, що хтять. Страшно тоді, як повстають маси. А маси повстають не від агітації окремих людей. Їх аґітує життя. Ми мусімо так поводитися, щоб голоса цієї аґітації не було чути за иншими голосами. В цьому мудрість керовників держави. Хтось із тих комуністів сказав, що класа обдурити неможна. Але він сам може обдурити
