— Ходім
Пішли. А редикюль усе перед очима теліпається, жовтіє. І червінці в ньому наче шелестять, промовляють:
— Тут тобі й хата тепла, і страва добра, і книжка-підручник, і чоботи нові, й білизна чиста…
— Е-ех, — грабуй награбоване! Пані з того не збідніє, потвора непова, а мені… А ну, без сорому…
Скоро порівнялися з якимись ворітьми, смикнув Стратон що-сили за той редикюль жовтий і дременув притьмом у двір. Тільки йойкнула пані з переляку та сподіванки, а далі Стратон нічого й не чув. Кулею промчав через двір, перескочив через паркан задній і хортом плигав за хвилину в садку иншого двору, що виходив на паралельну вулицю. Не втишився він і там. Наче п'яти пекло Стратонові, так летів він прожогом усе далі й далі, кріпко притискуючи до грудей укоханий жовтий редикюль. Там бо вся надія його, все щастя й добробут.
Аж біля насипу залізничого спинився Стратон сів під одкосом захеканий.
Млосна насолода оповіла його. Аж очі заплющив:
— І як-же воно так швидко та хороше скоїлося? Хоч у бога віруй — наче навмисне послав до нього тую пані з жовтим редикюлем. Ох же ти мій миленький. Скільки радощів у тобі криється…
Стратон ладний був цілувати його жовту порепану шкіру. Обличчя йому сяло, губи мимо-
