— Так ото-ж бо то й є. Сам привіз я породільницю до місьлікарні. Приятель мені предчека, так я з самого початку доглядав. Дивіться, кажу — гарячка починається, гарячка, чуєте? Стрептококової треба. І, думаєте собі? Прихожу на другий день — а ні поворушилися. Давай, кажу, сироватки, бо згною у підвалах, гади ви повзучі! Забули з ким маєте діло? Та, м'ать, пізно вже було. Ще погіршало. Тоді, вам телеґраму бахнули. Спасибі, — приїхали. Покажіть отим клізмам гумовим своєї науки, а ми вже своєї покажемо…
Коні стали. Вибіг зустрічати гостей головний лікар із переляканими очима.
— Дайте, колеґо, помитися й покажіть мерщій хору.
Старий професор оглядав породільницю й обличчя йому де-далі хмарніло. Заввідздоровля погрозливо зиркав на міських лікарів, що з винувато-напруженим виглядом стежили за рухами столичного гостя. Тишу прорізав, нарешті, його наказливий голос:
— Дайте історію хороби. Дайте температурний листок.
Десяток рук одразу потяглися виконувати загадане. Десяток очей назирцем стежили, як хитав головою професор і щось сердито плямкав про себе губами.
— Що-ж, колеги… Ми — люди свої. Нам соромитися нічого. На помилках, як кажуть, учимося. Мені-б хотілося одної бути думки з вами, та'ж ніяк
