У столівці служила. Жарила, варила, хазяйчиних дітей няньчила, покої прибирала, на базар бігала, гостям страви подавала. Держали, бо гарна на вроду дівчина була. А навпроти брама заводська. І бачить одного ранку — сотня білоґвардійців іде робітничі збори розганяти, революціонерів арештувати. На чолі полковник. Пика червона, масна. Ой же били, ой-же й рубали! І нагаями, й шаблями. Упарився полковник, іде до столівки чимсь прохолодитися. — „Гей, красуню, прийдеш увечері до мене?“ — „Прийду“. Сказав, як-би знав — бодай не приходила: як заснув полковник з утоми — вже й не прокинувся.
Два дні в хаті кіннотчик-червоноармієць жив. У руку поранений. Білі наступають, тікати треба. „Як же ти без зброї будеш?“ — бабуся-хазяйка питає. Пішла, десь у клуні онукову драґунську ґвинтовку витягла. Та ремінця немає. Одною рукою конем правити, а друга хора. Подивилася на богів і зняла рушника вишиваного. Сама цілий піст колись шила — богомільна була. „Ізжай, синку“.
На базарі сиділа, жебрувала. Та яка тепер милостиня, коли скрізь бійка, стрілянина? Але хтось аж увечері знашовся, на коліна свіжу франзольку поклав. Біла, духовита. Додому зачовгала. Там ще онучка-дівчинка на вечерю чекала. Коли
