У діда Панаса стояла в саду пасіка, пнів мабуть із двацять. Чепурухи вишеньки розкинули над ними свої розлогі віти, обвішані ніжним, білосніжним квітом; яблуня обвівала їх чудовими пахощами своїх біло-рожевих квіток.
Цілісінький Божий день, з ранку до вечора, завірюхою крутились і гули тут бджілки-трудовниці, працюючи на користь і людям і собі. Ясне сонечко й піднімало їх, і спати укладало.
Забрів якось сюди на гудіння бджілок лихий павук-тенетник, видряпався на яблуньку й почав роздивлятися звідтіль.
— Еге-ге, голубоньки, та й сила ж вас, — муркнув він, радіючи, й чорні хижацькі очі искорками блиснули на сонці. — Отут буде пожиток!
Недовго гаючись, жвавий павук-тенетник почав снувати свої тонісінькі шовкові тенета, такі нікчемні для людини й такі страшні для комах.
Ой, стережіться, бджілки-трудовниці, метелики-дурисвіти, мухи-ласухи, — лихо вам буде! Не торкайтесь до тих шовкових тенет: лапкою зачепиш — увесь загинеш.
