говірок, що навіть малі пошукування в літературі за лексичним матеріялом дають той позитивний здобуток, що кваліфікація лексичних провінціялізмів повинна бути дуже обережна, що нарешті на своєму досвіді редакція цього видання переконалася, що толерантно трактований пісенний чи з живої мови взятий лексичний матеріял раз-у-раз дістає повне потвердження на широких просторищах українського етнографичного розселення, то й тепер редакція не тільки лишає з цілою свідомістю послідовного вчинку всі діялектизми в Грінченка, але ще й додає чимало нового матеріялу з власних спостережень обох редакторів, з батьківщини одного й другого, з місць, де вони довший час пробували чи робили записи й спостереження, з довголітніх стосунків на літературному й громадському ґрунті з людьми з мало не всіх закутків України, далі з відомостей від ближчих співробітників цього видання про їхні говірки, далі з матеріялів Етнографичної Комісії при Українській Академії Наук, з великої на 5000 карток збірки власних записів академика А. Ю. Кримського, ведених систематично коло 30-ти років на Звинагородщині та де-що з галицьких письменників на діялектах. Навіть уявити собі не можна, який грандіозний образ багацтва й суцільности нашої мови дало-б нам як широке використання всіх друкованих матеріялів, етнографичних та літературних, так також планове вивчення й нотування всіх українських говірок. Саме місце дане редакторам на додатки не дозволяє навіть і думати про якесь близьке до повного виконання такої праці, але й їхній досвід на цій спробі раз-у-раз дає цікаві лексичні збіги, як, напр., бєксати у Черемшини з Галицького Покутя й бексання в Кримського з Звинагородщини, чи зґарда в Шухевича з Гуцульщини, вона-ж таки в Черемшини з Покутя і в записах Ніковського з Хотинщини. Отже всякий, що був у руках редакторів, діялектичний матеріял заводиться до словника в надії й певності, що це дасть кращу підставу до вибору лексичного й до справжньої нормалізації української литературної мови, ніж кабінетні випотини під пильну потребу з малого й бідного особистого набутку.
е) Що-до слів новоутворених та вивідних форм, причасників, дієприслівників то що, то в Грінченка їх без виправдальних прикладів власне немає: він каже в своїй передмові, що слова вивідні, та, наприклад, недоконані форми дієслова були також у нього в картках, отже були здобуті теж із якихось документальних джерел, а проте через щось не було вписано тих речень, де вони траплялися, — инакше сказати: Грінченко неоправданих слів не заводив у реєстр свого словника. Редакція цього видання в тих випадках, коли доконана чи недоконана форма дієслова, коли віддієслівні речівники, дієприкметник то що, являються зовсім натуральними для сучасної літературної мови чи являють собою нове значіння чи стверділу до значіння речівника форму, їх все-таки наводить у реєстрі, одначе, не маючи на похваті авторитетного ілюстраційного джерела, инколи подає їх без виправдального прикладу. За формальне виправдання редакції здебільшого служать словники, видані за останній час, термінологичні та загальні практичні, і це на тій простій підставі, що нові словники звідкілясь та брали свій матеріял, з якихось літературних чи живих джерел, і нехай де-що до них потрапило штучного чи неща-
