Перейти до вмісту

Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
V.

Був паркий день, сонце палило, не подихнув найменчий вітер. Троян болісно корчився під киреєю. Тим часом надійшли до того місця плетухи, женучи свої отари, знайшли коня, джуру й кирею.

— Що ти ховаєш? — питали.

— Не зважтесь порушити його супокою — то княженко Троян дрімає там на траві.

— Тепер не час одпочивати! Певно, ти когось убив, а тепер і ховаєш! А може то поранений розбійник? Показуй нам, що там!

Джура молить, умовляє, і тим ще дужче дратує пастухів. Завзято боронить він княженка, але мусить одступитися перед великою юрбою.

Троян і сам прохає та кричить:

— Не знімайте киреї, люде добрі, не допустить упасти на мене сояшному проміню!

Та не помогли ні прохання, ні накази. Одкрили княженка, й ударило проміння йому в лице. Замовк Троян, дві краплі роси з'явилось замість його очей. Росплилася й його голова, й шия, і груди. Все тіло перетворилося в сльози. Ще тільки хвилинку блищала роса на тім місті, а швидко й останні краплини забрало жадібне сонце.

А пастухи, перелякані таким дивом, швидче тікати!

VI.

Вірний джура біжить до замкової челяді. Веде її з собою на поміч. Тільки ж марна його праця! Не знайти вже йому Трояна, свого княженка. Одна лиш кирея лежить на тім місті. Ламає собі джура руки і плаче, й сумує. Однак марні ті сльози і смуток — вже не повернуть вони княженка Трояна!…