Був паркий день, сонце палило, не подихнув найменчий вітер. Троян болісно корчився під киреєю. Тим часом надійшли до того місця плетухи, женучи свої отари, знайшли коня, джуру й кирею.
— Що ти ховаєш? — питали.
— Не зважтесь порушити його супокою — то княженко Троян дрімає там на траві.
— Тепер не час одпочивати! Певно, ти когось убив, а тепер і ховаєш! А може то поранений розбійник? Показуй нам, що там!
Джура молить, умовляє, і тим ще дужче дратує пастухів. Завзято боронить він княженка, але мусить одступитися перед великою юрбою.
Троян і сам прохає та кричить:
— Не знімайте киреї, люде добрі, не допустить упасти на мене сояшному проміню!
Та не помогли ні прохання, ні накази. Одкрили княженка, й ударило проміння йому в лице. Замовк Троян, дві краплі роси з'явилось замість його очей. Росплилася й його голова, й шия, і груди. Все тіло перетворилося в сльози. Ще тільки хвилинку блищала роса на тім місті, а швидко й останні краплини забрало жадібне сонце.
А пастухи, перелякані таким дивом, швидче тікати!
Вірний джура біжить до замкової челяді. Веде її з собою на поміч. Тільки ж марна його праця! Не знайти вже йому Трояна, свого княженка. Одна лиш кирея лежить на тім місті. Ламає собі джура руки і плаче, й сумує. Однак марні ті сльози і смуток — вже не повернуть вони княженка Трояна!…