Був собі один дідусь та й було в нього три сини: двоє старших жонаті й розу́мні, але третій — Печивал — був без жінки й дурний. Якось батько сильно занедужав і, бачучи близьку смерть, віддав все своє добро двом старшим синам, а по сто дукатів готівкою дав усім трьом, й помер. Поховали його, як годиться, а потім ті два розумні брати почали хазяйнувати.
Якось одного разу вони сказали Печивалові:
— Знаєш що, брате?! Ти віддай нам свої гроші, то ми подамося в світи шукати заробітку, а як повернемось додому, то привеземо тобі червону шапочку, червоний пояс і червоні чоботи. Ти ж сиди тим часом дома й роби те, що тобі наші жінки накажуть.
Дурень вже здавна мріяв про червону шапку, пояс та чоботи; ото-ж радо на те пристав й віддав їм свої гроші. Брати собі помандрували, а Печивал зостався дома. А як був він дуже лінивий, то увесь час валявся на печі, а братови́х, коли вони йому щось допоручали, не дуже слухався. Бажав лише одного: щоб йому був квас, цибуля та засмажка.
— Піди лишень, Печивале, та наноси нам води, — якось сказали йому братові́.
Було те взимку, на дворі стояв мороз, а Печивалові з печі злазити не хотілось; він ото й каже:
— Підіть ви самі, а я не хочу!
— Та ти, дурню, тільки сходи, а ми тим часом зготуємо квасу, засмажки та цибулі, а як не послухаєш, то, коли наші чоловіки повертають, не дістанеш ні пояса, ні чобіт, а-ні червоної шапки!
Почувши таке, дурень зліз з печі, узяв відра й сокиру та й пішов на річку. Прийшов на лід, вирубав
