вже від'їхали вони далеко від берега, почалася страшенна хуртовина. Хвилі шпурляли корабель, як тріску, й кидали його сюди й туди. Нарешті корабель наскочив на скелю й розбився. Король зі своєю роди́ною ледве врятував тільки своє життя, а все, що вони мали, загинуло в морі. Дібралися вони до чужої землі, як найбідніщі жебраки. А щоб в чужій та ще й ворожій землі їх не повбивали, то король навіть нікому не признався, хто він такий є.
Але ж, як король мав тепер жити, коли він не вмів працювати? А без праці, звісно, хоч лягай та й помірай з голоду! Довго він міркував і так і так; довго таки й голодувати довелося усій родині, але нарешті взяли його в одно село за пастуха. Спочатку це його гнітило, але згодом, звичайно, мусів заспокоїтись і навіть був задоволений, що хоч так врятував життя. А що-далі, то й праця не була вже огидною.
Минуло кілька років.
Пастухова донька виросла справжнею красунею. Не було краще за неї в цілому королівстві. Дійшли про неї чутки аж до тамтешнього принця — короленка. І от, як прийшов час шукати йому молоду, то скільки всяких гарних та чепурних дівчат не бачив той короленко, а не було йому кращої за пастухову. Від неї очей не міг відвести і враз намислив, що ожениться тільки з нею. Сказав він про це своєму батькові, але ж король а-ніяк не хотів брати просту пастухову дівчину за королеву. Однак син рішучо відповів, що він тоді зовсім не ожениться, коли йому не дозволять її взяти.
Не мав що той король робити, дав свою згоду й послав до пастуха сватів.
Так то так, але ж пастух своєї доньки не віддав.
