Пройшли вони трішки, аж зустрічають ще й третього. Той мав під рукою пляшку, а замість затички тримав у ній пальця.
— Чого то ти там пальця держиш?
— Бо як би я його витяг, то одразу можу водою досягти аж на сто верстов, та ще й кожного забризкаю. Може, ти хочеш і мене взяти до себе на службу? З того може вийти твоє щастя, а наше тако ж!
А Юрко йому на те:
— Ну, то ходім!
Прийшли вони до міста, де був той король, накупили стрічок та й одягли їх на свою козу. Коли ж прийшли вони до одного шиньку, то там вже було відомо, що йдуть, мовляв, такі а такі люде. І велено було дати їм і їсти, й пити, й усього, що тільки вони побажають, а за все те сам король заплатить.
От вони свою козу самими стьожками пов'язали й віддали її шинкареві в сіни, що б він її там доглядів. А шинкарь відвів її далі, до другої хатини, де ночували його дочки.
Ось тут Маруся й каже:
— Ех, як би ж то мені хоч одну таку стьожечку! Піду я лишень та від'яжу якусь від кози!
А Домаха їй і перечить:
— Не ходи, каже, бо він вранці впізнає.
От же перша не послухала та й пішла до кози. Приторкнулася вона до кози та й не може руки відняти, мов прикіпіла. А коли ж Маруся довго не верталася, то третя — Катерина — й посилає другу:
— Піди там по неї, чого вона бариться?
Пішла тоді Домаха та й обняла Марійку за плечі:
