— Ходім, не займай краще! — сказала, а вже руки назад відтягти не може!
От тоді Катря собі й каже:
— Та годі вам, не повід'язуйте ще всіх стьожок!
Та й собі пішла й лапнула Домаху за спідницю. І знов таки не могла відійти геть, так і зосталася вкупі з ними.
Ото ж вранці прийшов Юрко по ту козу, та й вивів їх усих з хати: й Катерину, й Домаху, й Марусю. А шинкарь ще спав.
Пішли вони вулицею, а староста дивиться з вікна та:
— А-гов, Катеринко, що то, що то таке? — гукає.
А потім вибіг на вулицю, вхопив її за руку, хотів її відтягти, та й сам при них зостався. Потім гнав поуз пастух корів на пашу, а бугай і зачепився за по́хід та й собі до них ув'яз. І його Юрко поволік далі.
От, коли вони так прийшли аж до палацу, то їм на зустріч вийшли слуги й росказали про все тому королеві:
— Ой, пане ж наш! От так кумедію маємо! Були тута всякі штукарі, але ж такого ще ми й не бачили!
Тоді теє королівське дівча швидче вивели на ґанок, а вона ж як поглянула, та як не зарегоче, аж увесь палац затрусився.
Тоді почали Юрка розпитувати, хто він такий? А він їм і признався, що він пастухів син, а кличуть його Юрком.
А вони тоді:
— Ну, кажуть, з цього пива не буде дива! Коли він з такого простого роду, то так, аби-як дівча йому віддавати не можна. Мусить ще щось инше зробити! Він їх і питається:
