дер і просто впав у розпач через мою необережність. Повернувшись до Києва, він став редактором часопису »Труд«, що українці мріяли зробити своїм органом. Офіційним видавцем був Корчак-Новицький, і багато виходило з ним у Олександра суперечок. Що тільки трошки дозволить собі Олександер висловити в часописі свої ліберальні думки, — видавець за голову хапається: »Ви мені газету губите! Генерал-ґубернатор уже кілька разів викликав мене, кричав на мене за українофільство ваше!«
Викликав генерал-губернатор і Олександра і на його кричав, і тупав ногами за лібералізм, за українство. Становище Олександра було страшне: українці, молодь вимагали рішучих статтей, критики адміністративного безладдя, а цензура, адміністрація забороняла всяке хоч трохи вільне слово. Були з цього приводу і між нами суперечки, бо мені здавалася занадто образливою для Олександра його роля ліберально-замирюючого редактора, що свідомо заплющує очі на всі знущання уряду і з українців і з революціонерів. Але Олександер був іншої думки. Він гадав, що коли вже в руках українців опинилась газета, то треба користати з того, щоб хоча деколи сказати »слово правди«; але сам він натерпівся таки через своє редакторство. Та сперечатися нам прийшлося недовго, бо скоро на наше нове помешкання коло костьолу прийшли жандарі, зробили трус, нічого компромітуючого не знайшли, хоч у мене тоді й схована була між стелею і горищем розібрана друкарська машина і шрифт »Народньої Волі«, але й без конкретних обвинувачень мене все таки арештували.
Тяжкі це хвилини, коли ворожа сила забирає матір і дружину від рідного вогнища. Синові моєму було тоді три роки, дочці — півтора, вони не розуміли тієї трагедії, що була в серці мого чоловіка й моєму. Але той жах, що світився з очах мого сина, був тою першою іскрою, що зробила його на все життя палким революціонером. Була тепла рання осінь, всі вийшли разом зо мною з хати; коло дверей стояло два візники-фаєтони: в один мала сісти я з жандарським офіцером, в другий — два прості жандарі з пакунками моїх паперів і листів. На обличчі офіцера грала усмішка самовдоволення, він захопив цінну здобич: в ті часи звикли ставитись до революціонерів, як до »невихованої молоді«,
