співати була найтяжчою дисциплінарною карою тюремного начальства. Побачення з рідними давали раз на тиждень — 10 хвилин через подвійні ґрати. Я знала, які тяжкі були для мого чоловіка такі побачення, але раділа їм, як єдиному променю, розпитувала про дітей, про все, що було таке дороге і таке недосяжне. Я знала, що за мене стараються навіть такі люди, що я їх не знала і що їх імен не можна вимовляти при тих свідках, що завжди прислухаються до кожного слова на побаченнях. Скоро прийшов до мене і мій брат, — забулися наші суперечки, і він прийшов мене потішити, що скоро він візьме мене на поруки, і я повернусь до діток.
Тимчасом мене кілька разів возили в Липки, в жандарське управління на допит, але нічого від мене ніколи не могли дізнатися: ми тоді всі в одно казали, що не належимо до ніякої партії, нікого не знаємо і не визнаємо себе ні в чому винними. Коли я вимагала, щоб мене відпустили до моїх дітей, у жандарів вистачало жорстокости казати мені: »Не бачити вам ваших дітей, поки не розкажете все, что знаєте«. Сумно було знов сідати на віз із синьомундирником, знов вертатися за ґрати і знати, як дома журяться, турбуються за мене, й мимоволі виникало питання, чи мала я право захоплюватися політичною діяльністю, коли вона неминуче мала привести до руїни родинного спокою? І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обовязками: родина, діти, чоловік — всіх їх я так кохала, а з другого боку — громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці!
Одного тихого осіннього вечора, коли ми тільки-но повилазили на вікна, з протилежних келій (чоловічих) мене хтось покликав моїм домашнім іменням: Ноно, як ваше здоровля? — Боже, я пізнала голос Жебуньова. — Лео, одгукнулась я, — яким чином ви тут опинялись? — А так, — штучно-весело відповів він, — прийшли вчора та й забрали. — Хотілось крикнути: а де ж ота ваша обережність, та конспіративність, що на неї, ви думали, я нездатна? Але страх за слабе здоровля Леоніда так охопив мене, що я й привітати не могла його. — Не турбуйтесь, Ноно, — казав він мені з вікна, — нічого страшного нема, а краще послухайте, що я вам скажу. — І він почав розказувати мені про моїх дітей, про те, як за
