правління, чи скорше орґанів державної влади. Конґрес мав обрати нову Директорію або затвердити вже зорґанізовану, або, може, замісць Директорії прийняти іншу форму правління. Ця справа лишилася також непорішеною. Конґрес зібрався вже тоді, коли большевики знову оточили Київ з усіх боків. І знов, як і за Центральної Ради, бракувало тепер війська. Я ніколи не могла цього факту зрозуміти: та ж ми два місяці тому вітали силу вояків, які бадьоро входили з Петлюрою до Києва, де ж було те військо тепер? Правда, частина його билась на Слобожанщині з большевиками, і там були найкращі формації під проводом Болбочана. А Київ, наш благословенний Київ, столиця молодої держави — він залишився без порятунку! Знова почулись розмови про евакуацію.
Різдво пройшло сумно. Моя дочка з Олею й своїми дітьми поїхала на Різдво на село, на Чернигівщину. Я відмовляла їх, бо вже в Конотопі та інших містах Чернигівщини панували большевики. Але вона хотіла дати дітям найліпший спочинок та обіцяла вернутися на Новий Рік. Проте ми побачилися лише за два роки. Син мій Юрко був призначений асистентом до Камянецького університету і виїхав туди разом з Генеральним штабом, де служив один наш кревняк. У січні 1919 р. уряд спішно евакуувався до Винниці. Всі казали, що великої небезпеки нема й що уряд повернеться не пізніше, як за 2–3 тижні. Я вірила в те, хоч тепер цілком не розумію, на чому могли тоді ґрунтуватись такі рожеві надії, коли всі знали, що у большевиків сила війська, а в нас — велике безсилля! Я довго не хотіла виїздити, завжди евакуація здавалась мені слабодухістю, якоюсь невитривалістю. Вже й міністерство поїхало, всі приятелі вимагали, щоб і я виїздила, вже якісь шпиги кружляли коло мого мешкання. Але що моя куховарка й її чоловік були справжніми большевицькими шпигами — я тоді того не знала. Жалко було покидати Учительську Спілку, в якій я головувала, але треба було щось рішати, бо вже останні евакуаційні поїзди відїздили. Тішила себе також думкою, що відїжджаю на два тижні, нічого з свого майна не заховала, ані свого, ані доччиного. В помешканні примістила панну Донець, мою помішницю з Фреблівського Інституту, і пані Зерову, яка чекала на дитину і не мала
