братів Ждановичів — Іваном, злегка пококетувала з цим типовим повітовим буржуа і вийшла за нього заміж. А Тритшель дуже скоро після того одружився з дочкою Куе, акуратною німкинею, що з нею він і прожив усе своє життя, віддане праці й науці.
Так наша Алешня чимало сприяла розвязці ріжних особистих справ чужих для нас людей. Вона вабила своєю ізольованістю. Навкруги двора й саду — ліс. В саду чудова липова алея, всередині у домі той комфорт старовинних аристократичних осель, де не було нічого зайвого, але все було влаштоване гарно, затишно. Молоко наше славилося в цілій околиці, а наш старий кухар умів добре нагодувати. І батько і сестра давали гостям волю жити так довго й так, як їм хотілося. Ось чому у нас завжди бувало двоє, троє гостей із Києва, і почували вони себе як-найкраще: хто поправляв своє здоровля, хто загоював якунебудь сердечну рану.
В 1869 чи 1870 р. татко їздив до Парижа — там була всесвітня виставка. Татко дуже любив Францію. Коли скоро після того Франція розпочала таку тяжку для неї війну з Німеччиною, він, не зважаючи на свої літа, хотів іти волонтером на оборону французів. Перемоги німців прийняли всі у нашій Алешні з великим хвилюванням.
Та саме літо 70-го року було останнє щасливе в нашому родинному житті. 9-го січня 1871 р. несподівано помер наш коханий батько. Напередодні ще ми були з ним в опері на »Роберт-Дияволі«. Вранці, як завжди, читав він свій часопис, а я йому награвала »Роберта«. Після сніданку ми пішли з сестрою щось купувати на Хрещатик, вийшов і татко на свою щоденну прохідку, але вернувся дуже скоро, бо йому стало погано. В хаті нікого не було і він помер на руках нашого візника. Наш поворот до дому, наша розпука — це було щось страшне, неймовірне! Я так любила татка, я божеволіла, не могла відійти від його тіла. І такий ще стався жах: у нашій розпуці ми нікому не давали знати про нашу втрату, а на другий день, коли дороге тіло лежало в нашій залі в домовині, почали збиратись на наш jour fixe гості. Памятаю, перший прийшов, як завжди веселий, Цвітковський і бачить — домовина… Страшне це було, невимовне горе. Вирішено було везти тіло в Алешню, а поки всі дозволи здобудемо, поставити в гробницю
