Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/41

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

впливом батька, якого я боготворила, в тій провінці- яльній атмосфері, що її мав Київ кінця 60-х років. Мені не хотілось виходити з дорогого мені кола, але тим більше хотілося тут біля себе знайти науку й працю. Памятаю, що якраз на той час пані Антонович та інші повідкривали в Київі перші притулки для дітей робітників і мою сестру й мене закликали взяти участь у їхній праці. Сестра, звісно зараз відгукнулась, а я ще соромилась, бо ще молода дуже була. Наука мого брата, його поради приваблювали мене більше. Він казав, що закон дає й жінкам змогу бути адвокатами, і пропонував мені підготовитись до університетського диплому, і я з захопленням почала вчити римське право, енцклопедію права, то-що. Мешкали ми тоді на Бульварно-Кудрявській улиці. За домом горою простягався сад. Я вставала в шостій годині і там у саду товкла одну по другій юридичні науки. Але на поліцейському праві застрягла, не могла його подужати, та й літо надійшло.

Ми що-літа їздили в Алешню і я там потопала в чудовій бібліотеці мого дядька. З захопленням читала я Руссо, Вольтера, Ґете, Шіллєра, захоплювалась Байроном, читала Мішо — Історію хрестових походів, енциклопедистів, накидалась на кожний новий роман улюбленого Турґенєва, що його твори саме тоді почали зявлятися.

Начитавшись цієї краси, я мрійно сама ходила по алеях нашого чудового саду: там повно було рож, левкоїв, що їх так любив мій батько, або сідала коло татка на веранді, а сестра нам читала у голос твори Дікенса, і татко сміявся з дотепу великого анґлійця в »3аписках Пікквіккського Клюбу«. У сестри завжди гостювали якісь особи, що не мали куди дітись. Якийсь час жила в нас панна Анжеліка Седлецька, дуже вродлива, не то полька, не то українка, бувша наречена Карла Тритшеля, відомого потім лікаря в Київі, а в той час ще студента. Роман із Анжелікою тягнувся кілька років, але мати Тритшеля, багата гордовита полька, що мала чудовий маєток на Київщині, нізащо не згоджувалась на цей шлюб. Сам Карло був такої лагідної вдачі, що ні в якому разі не міг іти на боротьбу з матірю, і також не мав відваги покинути дівчини. Він змучив її своїм ваганням, і вона зважилась на рішучий крок — виїхала з Київа до нас, познайомилась у нас потім з одним із