ловними справами того часу були: учительська семинарія в Чернигові і переоцінка всіх земель для справедливого обложення податками. Два промовці виконували головні функції в цій боротьбі: Ліндфорс — завжди з яскравими доказами, з спокійно-логічною будовою своїх промов, завжди на грунті закону; Петрункевич палким почуттям і красою слова захоплював слухачів, уже переконаних попередньою промовою Ліндфорса. Савич і Вовк-Карачевський вже додавали факти, конкретні життєві вимоги; і не диво, що добре підготовлена боротьба лівих завжди захоплювала всі збори, головним чином публику, що підчас земських зібрань наповнювала залю чернигівського дворянського дому. І вона так захоплювалась промовами Петрункевича та Ліндфорса, що нагороджувала їх гучними оплесками, за що часто голова зборів (особливо Неплюєв) загрожував їй забороною бути далі на зборах. Уся молодь цікавилась тоді цими земськими зборами, і вони дуже виховуюче впливали на громадський розвиток у той час, коли не було ніякої іншої публичної політичної трибуни.
Але з тих, хто мав у руках владу, на ідеалістів- земців, звичайно, ніхто не зважав. Свою учительську семинарію праві віддали міністерству, і в найважнішій справі — у справі підготовки учителів — зреклися своїх прав, самі вклали шию в міністерське ярмо. Статистичне бюро після закінчення опису чернигівського повіту вони скасували, і статистики опинилися викинуті за борт.
Треба було шукати десь якоїсь роботи. Але я скористала з цієї прикрої події, щоб зреалізувати свої давні мрії: зректись усякого буржуазного життя, підійти ближче до села — жити так, як живуть мільйони народу, від слів і промов перейти до правдивого життя, до праці. Довго чоловік мій вагався; мій брат спочував цьому, як він казав, »переходу на землю«, але вмовляв нас (ми тоді всі були в Алешні) не купувати окремої землі в іншому місці, а осісти на алешнянській землі (1000 десятин) де-небудь у лісі окремою фармою. Це не відповідало моїм мріям: в Алешні при найкращих взаїмних відносинах селяни на мене дивились все ж таки як на »пані«, а саме це слово було вже для мене огидним. Через те ми купили шматок землі в Борзенському повіті — 12 десятин, три версти від стації Доч, Либавсько-Роменської залізн. Було там поле, город, трохи лісу.
