В 1853 р. родиться син Богданко і стає на все життя коханою дитиною і батька і матері.
В Немирові усе інтеліґентне життя в гімназії купчиться коло обох Марковичів. Марія Олександрівна і тут продовжує учитися української мови; користується порадами вчителя Дорошенка, доброго знавця мови. Сам Немирів поза стіни гімназії не мав нічого привабливого — це було польсько-жидівське містечко, (усього 5500 мешканців), що належало багатому панові Потоцькому. Але околиці Немирова були надзвичайної краси. Чимало прогульок робила Марко Вовчок і по своїй звичці заводила знайомства серед селян.
Тут, серед гарної природи, серед дружнього товариства написала М. В. свої перші оповідання і в 1857 р. пі- слала Кулішеві: „Знай, ляше” та „Викуп”. В листі завважила, що це все правда, а не вигадка. Куліш їй дещо поправив, але вона не з усіма його заввагами згодилася і тільки після нових поправок оповіданя були подані до друку.
Куліш і не гадав, що автор це жінка, і казав, що він, як бджола Божа, випив найкращу росу з квіток нашої мови, бо покохав той люд, який виливає всі свої думки, всі свої почуття тією мовою.
В тому ж році Марія Олекс. поїхала до Орла, і в листах до свого чоловіка пише: „Як засну, так і сниться мені Україна”. Це був момент повороту Шевченка з далекого заслання і всі українці гарячково його чекали. Вона пише: „Пан Тарас їде, може й на Вкраїні буде”. І вона не вертається до Немирова, вже не задовольняє її провінціяльне життя, тягне її до широкого світу. Вона їде (усе зі своїм Богданчиком) в Москву, Петербург, де український гурток приймає її, як свого члена.
Шевченко привітав її, як найліпшу доню, а за її творчість сказав, що це світла, свіжа струя повітря в задушній кімнаті. Він подарував їй свого „Кобзаря” з таким написом; «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко”. Велика це була пошана і М. В. була щаслива нею. З новою самопевністю писала далі оповідання, перекладала їх на російську мову, друкувала в місячнику „Русскій Вєстнік”.
В ті часи українські письменники частенько писали двома мовами — і Куліш, і Глібів, і інші, а „Русскій Вєстнік” до українства ще не набрався такого ворожого тону,
