не корячись жінці і не сварячися з нею, він робить так, як йому вказує його любов до дітей. „Земля“ — це ціла епопея селянського життя на Україні, життя хлібороба, народу відданого своїй землі, на якій виростала одна ґенерація за одною, яку вони обробляли, не жаліючи ані сил, ані здоровля. Тут виявляє шановна письменниця велике знання селянського побуту й розуміння наших селян і селянок.
„Дволітній побут на селі „Димка“, куди родичі переселились по майже 15-літнім побуті в горах, дали мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила заходити в сільські хатки — як і взагалі любила „мужицтво“ не менше, як мій батько. Я любила нарід і люблю до сьогоднішньої хвилі й дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його будь у словах, будь у поведінню, чи в привичках разить мене. Але в суті річей — гей яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріял на будучність. І коли писала „Землю“, ох! як хвилями ридала!“ (Альманах, стр. 61).
Зліва направо: п. Іванна Блажкевич, Ольга Кобилянська, О. Кисілевська й п. Ольга Гузар.
Як у Коцюбинського, так і в Кобилянської повісті з народнього життя справді відкривають перед нами наше село. У Коцюбинського в останні роки перед війною, у Кобилянської вже в повоєнні часи. Треба ще завважити, що розуміючи правдиво психольоґію нашого селянства, Кобилянська найкраще розуміла й душу нашого салдата (військового), як ми це бачимо в багатьох її дрібних нарисах і епизодах з військового життя („Сниться“. .Лист вояка“, в дуже сильному, трагічному оповіданні „Юда“ і т. п.).
Але що найбільше захоплює декого з читачів у творах
