«А я зроблю», сказала Оля: «мені цікаво придивитися до їх життя. Тільки ви, тьотю, навчіть мене.»
«Це дуже просто», весело казала мама: «треба тільки дуже чепурно тримати твій садок: гусельниця звикла до доброго повітря й як буде в твойому садку брудно, гусельниці будуть слабувати. Ось я тобі покажу таке місце, де ти завжди познаходиш і гусельниці й ляльок.»
Пані повела дітей до паркану, що відділяв садок від вулиці. Він був увесь осяяний сонцем. По ньому лазили ріжноманітні гусельниці — і голі, й волохаті, й тонкі, й товсті, і кольорові. Тут же примостилися й ляльки, налітали й метелики. Під парканом красувалося чимало диких гарних квіток: і ніжна блакитна вероника, і яскравий цикорій, кульбабка (одуванчик), і пишний, з ніжно білими пелюстками, ромен.
«Ось бачиш, скільки їх тут є. Вибірай, яких хочеш», сказала мама Юрі. «В мене на твоє щастя й коробочка є.»
«Он дивись, мамо, яка чудна, як вигинається!» гукнув Юрко, паличкою показуючи на сіру гусельницю, що лазила по паркану, круто вигинаючи спину.
«Це так званий землемір», одповіла пані: «вона инакше не може ходити, бо в неї так ноги розставлені: три пари коло голови, потім немає жадних ніг аж до кінця тіла, а там на 10 чи 12-му членикові ще дві пари так званих черевних ніг. А тіло в неї довге, тонке, то вона закине його наперед, упреться передніми ніжками в землю чи в дошку й підтягує все тіло, а далі знов перекине передні ноги.»
«Як же мені дізнатися, чим їх годувати?» заклопотано питала Оля.
