ває, як хоче, а ми скиглимо від жалю і болю, не бачучи виходу. Не бачити виходу — це є ознака безсилля, безнадійности. Купити землі? Але купила нема і заборонено… Ідуть безземельні в наймити, в мійську прислугу, пролетаріят або на еміграцію. Ті, що залишаються в селі, залишаються в темноті і безнадійности. По містах колотиться убога, ошарпана «інтелігенція», що по полам з гріхом проскочила через школу, щоб здобути посаду урядника, професора, попа, адвоката, лікаря. Інтелігенція у великій мірі залежить од своїх посад, цеб-то від своїх хлібодавців, а тому вона відчуває цю залежність і духово розкладається: їй хочеться визволення, але вона не може. І колотиться між двома силами: силою бажання визволення і силою свідомости залежности. Ясно, що друга сила фактично перемогає, але людина не має відваги це отверто визнавати. Тому вона словами, убогими датками «на рідну школу», китицями цвітів на святі або значком з «левом» чи «тризубом» маскує свою внутрішню неволю, дурить людей, а часто навіть і сама себе. І так виробляється той гидкий тип українського інтелігента-фарисея, лінивця, брехуна, грошохапа, кар'єровича, циніка і морального пройдисвіта. Ці люде одриваються психологічно від народнього життя, бачуть неволю, але не розуміють її розумом, не відчувають серцем. Вони набіраються від панів життя їхніх поглядів на світ, їхніх розумінь, відчувають і думають, що суспільний устрій є нормальний, вічний, лихо тільки в тім, що Поляки посади займають. Що польські паразитні острівці окружені морем українського селянства, — це вони бачуть, але не розуміють в чім залежність української нації, де корінь неволі. І тому не розуміють головного: коли, якими, способами треба боротись, щоб справді наближувати день свого національного визволення. Ходять на службу, увечері в каварню, або на роз-
