цього візьметься, той мусить організувати і вищу духову культуру, бо розбуджений народ хиріє через духовий голод не менш, як через голод фізичний. А у нас діло з вищою духовою культурою стоїть зле. Наші духово-культурні засоби є менші за наші потреби.
От, перша справа — вищі школи. Під польською окупацією 7½ міліонів Українців не мають ні одної своєї хоч будь-якої вищої школи. І всі покоління наші виростають майже неукраїнцями. Українець з Росії у всьому подібний до Москаля, Українець з Галичини до Поляка, хоч і розмовляють ніби по українському. Вони всі знання беруть в чужій формі, думають чужими поняттями. Читають книжки, писані мовою своїх панів і вичитують в їх те, що робить з їх людей більш подібних до ворога, ніж до Українця. Вся інтелігенція живе чужою наукою, книжкою, театром, мистецтвом, і… тому те все робить для України необхідними тих, що вчать в чужих школах, що пишуть чужі книжки, що їх продають і т. д. Чужа культура є необхідна до того часу, доки нема своєї.
І через те, хто справді хоче визволення, той мусить прийняти участь у створенні своїх вищих шкіл, своєї вищешкільної і загальної просвітної літератури, щоб зробити чужинців, що працюють в сфері духової культури на нашій землі, непотрібними.
У нас ця справа величезної ваги стоїть зле. На Великій Україні є вищі школи, але мало українських, є 35.000 студентів, але Українців між ними 9000, та й ті вчаться на чужий копил. На західних землях нема ні однієї вищої школи, коли не рахувати «таємного» університету і політехники у Львові, де «вчиться» щось біля 300 осіб, а за те на польських більш 900 Українців. Але добре, що є хоч «таємні» школи, принаймні ідея своєї ніколи, хоч би й підпільної.
