під небо, була завсіди тільки слабим і викривленим відблеском західно-европейської культури. Длятого могло вікове панування Поляків довести тільки до певної (неповної навіть) полонізації тільки верхніх шарів поневолених народів. Ці верхні шари Литовців, Білорусинів, Українців дали Полякам, як народові, їх блискучі магнатські роди (Радзивилів, Санґушків, Сапігів, Чорторийських, Вишневецьких і т. и.), їх найкращих полководців (Острожського, Ходкевича, Жовківського, Собіського, Костюшка і т. д.), поетів (Міцкевича, Словацького, Красинського, Залєського) і т. и., а перед усім цю масу сірої інтеліґенції, колись шляхетської, яка тепер творить остою польського націоналізму. Та народні маси Литовців і Білорусинів, а перед усього однак Українців, остали вірними своїй національности й трівали в як найгостріщій опозиції до польщини й польської держави.
Наслідок, був цей, що центріфугальні стремління зародилися вже дуже вчасно (XV. століття) й не вгавали аж до розборів польської держави. Найгірший вилім у польському державному тілі зробила визвольна війна України (1648–1654). Через добровільну злуку України з Московщиною, ця послідня одержала рішучу потенціяльну перевагу в цілій Східній Европі. По тім
