чора, — а тут ік ночі насунули хмари, кругом замазалось, — а там як ушкварить дощ, як з відра, зробилось неначе горобина ніч. От батько й уговорив діда переночувати у нас, бо до пасіки було верстов пять. »Орисю, — каже мені батько, — постели пан-отцеві у світлиці« (була у нас через сіни світличка). Узяла я перину, подушки і пішла; стелю, — а тут і чернець увійшов. Тільки ввійшов, так і хряпнувсь навколішки; як ударить себе в груди, так руки й заклякли в його навхрест; як гляне на ікону, аж очи, що вже від старости позападали, викотились і заблищали, аж побілів, як крейда! Як глянула я на діда, то мені здавалось — не то Господь, і стіна почула його молитву!… Аж груди мені заложило, — сама не знаю, як і я опинилась на колінах, і подумала собі мовчки: »Господи, помилуй і мене грішну!« Не довго й моливсь: устав, — тут тільки догледівсь, що я у світличці. »А що ти, — каже, — тут робиш?« А я йому кажу: »Стелю вам постелю«. А він мене цмок — і поцілував… Зараз із неба, мов з печи: »Нехай же, — каже, — тобі присниться гарний козак«.
Так оттой, кажу, дід і співав і компонував пісні й думки. Раз у неділю, після обіду, вийшов у садок і каже мені:
— Хочеш, Орисю, я тебе навчу пісень і думок?
— Навчіть, пан-отче, — кажу — я дуже люблю і пісні і думки.
А я з молоду дуже була гостра: було на вулиці, на вечерницях, у досвітки, в колядці, на ігрищах, ніхто як я перед вела. Без мене не знали, як і за що взятися, як і пісню завести. Було, як мати не пустить мене на вечорниці, то й парубки порозходяться; а станемо гратися в хрещика, або
9
