давило… Після себе оставила двоє діточок: хлопчика і дівчинку, манюсеньких, ще так тільки що від землі піднялись. Та й сиротам не дав Бог талану: унука віддали в некрути і погнали під турка, та там десь у шпиталі і вмер, а унучка… Опять забрехалась!… що бо я розказувала?… їй же Богу, забула!… Еге, навчив мене чернечий дід пісням і думкам, і які ж були ті пісні й думки! так до серця й прикипіли. Де б не була, куди б не пішла, і вони зі мною, як курчата за квочкою. Засну, так і в сон мій залітають, як ті бджілки, що гудуть у вітях липи, як вкриється вона пахучим цвітом; а теперечки усе забула, усе розвіялось, як та роса, що ніхто й не знає, куди вона ховається. Одну тільки думку ще й памятаю, та й ту забуду, коли Господь протягне віку. Та й не довго ж мені вже і дихати на сім світі: зовсім стара стала, і ноги не держать, і не дочуваю, і не добачаю, а часом так груди заложить, що й голосу не відведу… Цю зиму трохи була не замерзла біля самісіньких дверей. Піднялась страшенна хуртовина, а я й вийшла з хати; тільки переступила поріг, а мене як підхопить вітер — та в сугорб; силкуюсь устати, а мене так і валить, так снігом і замітає; кричу, так що з мого крику, коли вітер на десять голосів і реве, й виє, і скиглить і гоготить!… Та вже дівчата, спасибі їм, догледілись, що мене нема, вийшли, вигребли з сугорба та й внесли у хату; трохи не одубіла… їй ж Богу, правда!
Що ж я розказувала?… опять забула… Що за напасть така!… Почну, почну, та й теє… і зібюсь з пантелику… Чи пак, про думку… Кажу ж вам, що одну тільки і памятаю. Дід мені казав, що скомпонував її, як ще був молодим і остався після батька та матері круглим сиротою. От послухайте, поки ще не забула:
11
