вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.
— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.
— Та ось, вона біля вас на лавці!
— Та хто ж її набє?
— Та вона набита, я її вам і набив, як їхав у царину. Отже біля вас і справу положив!
Так викреше вогню, розпалить люльку й устромить йому у рот, то він і смокне.
Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовлять його, щоб ішов з ними на вечорниці.
— Не піду! — пробубонить та й очи заплющить.
— Чому? — питають.
— Далеко. Якби вечорниці збірались біля моєї хати, то може і пішов би.
— Ее, пане Павле! кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!
— Бачив, доволі бачив… — відзивається Павлусь.
— Де ж ти їх бачив? Ти із хати ніколи носа не виткнеш!
— Так коли сняться, щоб вони показились! Аж обридли!… — відкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.
Засміються парубки, та й підуть від його.
Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли зі собою застопи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:
53
