Сторінка:Стороженко Олекса. Дорош і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/54

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.

— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.

— Та ось, вона біля вас на лавці!

— Та хто ж її набє?

— Та вона набита, я її вам і набив, як їхав у царину. Отже біля вас і справу положив!

Так викреше вогню, розпалить люльку й устромить йому у рот, то він і смокне.

Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовлять його, щоб ішов з ними на вечорниці.

— Не піду! — пробубонить та й очи заплющить.

— Чому? — питають.

— Далеко. Якби вечорниці збірались біля моєї хати, то може і пішов би.

— Ее, пане Павле!  кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

— Бачив, доволі бачив… — відзивається Павлусь.

— Де ж ти їх бачив? Ти із хати ніколи носа не виткнеш!

— Так коли сняться, щоб вони показились! Аж обридли!… — відкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки, та й підуть від його.

Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли зі собою застопи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

 

53