— Знаєте що, хлопці! Візьмемо зі собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було відчинене), дівляться, а Павлусь розплатався на перині і хропе на всю хату.
— Пане Павле, а пане Павле! — гукнули парубки. — Ходіть лишень з нами скарбу шукати!
— Не піду! — відізвався Павлусь.
— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то може Бог дасть, і знайдемо скарб.
— Еге!… як Бог дасть, то й у вікно вкине! — відказав Павлусь: — Не піду!
— Дожидай, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.
Зареготались, та й пішли собі, заспівавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядалися, і нічого не знайшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізнає скарб. Так, кажу, до всього приглядались, і нічого не побачили. Вже верталися, як смерклось, недалеко від села, дивляться — лежить край дороги здохлий хорт. Мабуть давно й здох, — аж гидко до нього і близько підступати. От один парубок і каже:
— Слухайте, хлопці: візьмемо цього хорта та шпурцем Лежневі в хату; нехай це буде той
54