Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/166

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 156 —


 За те й повісили Його,
 Неначе злодія...

 Не знаю,
 Для чого, справді, ми читаєм
 Святую заповідь Його!
 Чесную кров Його пємо,
 Мов у шинкарки меду чарку.
 О, суєслови!

 На Жидах?...
 Не на Жидах, — не на лукавих.
 На дітях наших препоганих
 Святая кров Його!...

 Кати!
 Собаки без очей, скажені, —
 Ви і не бачите! Земні
 Бєте поклони, за хрести
 Ховаєтесь од сатана,
 І просите з-тиха
 Супостатам христіянам
 То чуми, то лиха,
 То всякого безголовя —
 А все по закону...
 А, бодай вас!

 Та цур же вам,
 Новим фараонам
 І кесарям людоїдам!
 . . . . . . . . . . . . .
 Перелечу во время оно,
 Як той мерзений Рим з Пероном
 В паскудних орґіях конав,
 А новий день із тьми-недолі
 На Колізей і Кипітолій
 Уже світив, уже сіяв.
 Уже огненнії язики
 Із краю в край, по всій земли
 Святеє слово пронесли, —
 І никли гордії владики
 Перед святим його хрестом.