Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/197

— 187 —

Ніде кінця не бачилось ланам,
Од жовтих скирд ломило землю там.
На вільний степ, як хмара зпоза хмари,
Без ліку йшло овечої отари,
І рибою кишів холодний став;
Високий млин на ньому аж стогнав;
Невидимо бжоли тії гуділо,
На вигоні од птиці тільки мріло;
В дворі комор як вулиці було,
Зерна туди зсипалось, аж гуло...
А понад всім блакитне небо слалось,
І сонце йшло та хутору сміялось.
Здавалося, що тільки рай святий
Колись стояв шанований такий.
Але годи плили собі як хвилі,
Щоб все в одній збіратися могилі;
А з ними й все, що тільки ні жило,
Кудись плило, усе собі плило.
Старі пани, котрі худобу дбали,
Уже давно по трунах спочивали,
А молоді із хутора кудись
По світові далеко розбрились.
Тоді його здоліла иньша сила:
Найперше бір сокира повалила,
Потім посхли рожевії квітки,
І вкрили двір бурян та будяки;
Ті, що були нелічені отари,
Погнав чабан із степу на базари;
Без призору заплинув мулом став;
Підгнивши млин молоти перестав;
Бжола в ліси далеко залетіла
І птиця більш по вигону не мріла.
В коморях тих, що гнуться од зерна,
Нема дверий, ні стелі ні вікна...
А небо те-ж, все висне, не двигнеться,
І сонце йде та хутору сміється.