Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/198

— 188 —

Безрідні.

Сідлай коня вороного, ой брате козаче!
По нас в світі широкому ніхто не заплаче,
Хиба воля, стара неня, та серце рушниця,
Хиба коник-братко милий, та шабля сестриця.
Ой брязнемо-ж кишенею з грішми золотими, —
Де й візьметься родинонька, сестри й побратими.
Ой ляжемо від Турчина на полі, як треба, —
Одно тільки й побачить нас сонечко із неба,
Стане жалібно кувати зазуленька в ранці;
Стануть вити, голосити вовки-сіроманці...
Доле-ж моя, доле-ж моя, тяжко в світі жити!
А ще-ж таки не хочеться рученьки зложити.
Туман з поля підійметься й сонечко прогляне,
І минеться негодонька й доленька стане.

Чумак.

Іде чумак заморений, курою покритий,
Іде шляхом-Сагайдаком помимо ракити.
Не бб чумак волів своїх, бичем не махає,
Іде собі та ввічливо ракиті гукає:

«Ракитож ти, ракитонько рясне твоє листя,
Сховай мене й волів моїх до себе в захистя!
Один я йду, товаришів шукав, так не має;
Старі степи зруйновано, й чумак вимирає».

Гука чумак закурений, а ястреб з ракити
Одвічує: «Широкий степ, та тісно прожити!
Колодезя рандовані, вода висохає;
В зли ідуть, та все ревуть, що паші немає».

Гей, гей воли, воли мої, воли круторогі!
Покопані, поорані чумацькі дороги.
Ужеж по тих доріженьках нам хур не возити,
В останнє ми до Криму йдем, тай годі ходити.