«Що ти кажеш, гей гадюко?!»
гукнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
як солома все ся крушит,
Двері гримли серед хати, —
Аж набій тут в уха глушит.
Ей набоюж ти зрадливий,
ей набою голосненькийі
З капітана кров ся ліє,
впав капітан мо оденький.
Впав, конає на мураві,
кров кипача трави росит,
А капітан кличе хлопців,
тай, конає, тай їх просит:
«Як я, братя, вже загину,
то зложіт мня на топори,
Занесіт мня, де найкраще,
занесіт мня в сині гори,
Там де люде не заходя,
там де пташки не співают,
Там мене ви поховайте,
най Ляхи мій гріб не знают.
«А мій топір золочений
в Дністер-Дунай затопіте.
Нехай знают руські люде,
нехай знают руські діти:
Що хто жінці в світі віриг,
мусит марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан...
Йой! про-сти мня — Божа — Мати!»
В Чорногорі сонце сходит,
Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
Там сова, десь плаче, стоне,
Але Добуш їй не чує,
бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушову,
ні флояри слезні нути.
|