Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/211

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 201 —


«Що ти кажеш, гей гадюко?!»
 гукнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
 як солома все ся крушит,
Двері гримли серед хати, —
 Аж набій тут в уха глушит.

Ей набоюж ти зрадливий,
 ей набою голосненькийі
З капітана кров ся ліє,
 впав капітан мо оденький.
Впав, конає на мураві,
 кров кипача трави росит,
А капітан кличе хлопців,
 тай, конає, тай їх просит:

«Як я, братя, вже загину,
 то зложіт мня на топори,
Занесіт мня, де найкраще,
 занесіт мня в сині гори,
Там де люде не заходя,
 там де пташки не співают,
Там мене ви поховайте,
 най Ляхи мій гріб не знают.

«А мій топір золочений
 в Дністер-Дунай затопіте.
Нехай знают руські люде,
 нехай знают руські діти:
Що хто жінці в світі віриг,
 мусит марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан...
 Йой! про-сти мня — Божа — Мати!»

В Чорногорі сонце сходит,
 Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
 Там сова, десь плаче, стоне,
Але Добуш їй не чує,
 бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушову,
 ні флояри слезні нути.