Аби була в його
Голова та руки,
Любов до народу,
Волі і науки, —
Він не сиротина,
Він родичів має:
Він краю дитина,
І край його знає.
В ясну ніч у садок
Вже не вийде вона,
Не пригорне мене
Не підставить чола
Під горячії губи мої!...
Не прониже мене
Її погляд палкий
І на серці на дні
Не загоїть ніхто
Превеликії рани мої.
Зрозуміла вона,
На всім світі одна,
Міг недуг і печаль
І пекельний той жаль,
Що по вік не покине мене.
Мою скорб і нудьгу
Розділяла вона,
І коханням своїм
Скільки раз, о свята,
Життя новевливала в мене!
А тепер? Ні, не жди!
Ти не прийдеш сюди...
Серце, змовкни, моє,
Старих ран не буди!
Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема,
Що вже минуло і мина...
Я України долю бачу.
Не в бунчуках, не в булаві,
Не у гетьманській голові;
Не в скарбах схованих у скрині,
Не в Запорожській Україні,
Не в тім, щоб вибившись на волю
З Ляхами знову воювать,
Та кров славянську проливать
І заливати трупом поле, —
Я даром сліз не проливаю:
Славян усіх в одній семї
Побачить хочеться мені...
Ось, бачте, — я чого бажаю.
15*
