|
Питається Дніпр тихого Дуная:
«Тихий Дунаю,
Що я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоб Дунайськеє гирло
Моїх козаків пожерло, —
Чи твоя Дунай-вода
Моїх козаків забрала?»
Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:
«Дніпре, батьку, Славуто!
Сам собі думаю да гадаю,
Що твоїх козаків у себе не видаю:
Уже чверть года, три місяці вибуває,
Як твоїх козаків у мене немає,
Ні моє Дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,
Ні моя Дунайська вода твоїх козаків не забрала,
Їх Турки не постреляли, ні порубали,
До Царя-города в полом не забрали...
Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи.
Твої козаки на черкеській горі пробувають,
Холодної води в барила набірають.
Шляхи і дороги замічали,
Городи бусурменські плюндрували,
Огнем-мечем воювали,
Сребра злата подостатком набірали,
До річки Хортиці прибували,
Велику переправу собі мали,
До стародавньої Січі поспішали,
У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три части паювали,
Мед і оковиту горілку підпивали,
За весь мир Господа прохали.
Которії козаки чистим полем гуляли,
Річки низовії, помошниці Дніпровії, добре знали».
(Житецкий: Мисли).
|
