Ой ішли наші славні Запорожці
Та понад Бугом-рікою,
Ой широкою та глибокою,
Гей та понад лиманами.
Ой ужеж наші славні Запорожці
Тай невеселі стали:
Ой облягли їх, облягли Москалі
Та всіма сторонами.
Ой кругом церкви, церкви Січової
Ой караули стали.
Ой священнику, отцю Владимеру
А служити не дали.
Ой летить бомба з Московського поля
Та посеред Січі впала:
Ой хоть пропали славні Запорожці,
Так не пропала їх слава!
Да встань, батьку з того світу, великий гетьмане!
Як поїдем до столиці — по прежнему стане.
«Ой царице, наша мати! змилуйся над нами.
Оддай же нам наші землі з темними лугами».
«Не на те я миле браттє, та Січ руйнувала,
Ой щоб я вам ваші землі, клейноди вертала».
Тече річка невеличка, підмиває кручи:
Заплакали Запорожці, од цариці йдучи.
Васюринський козарлюга він пє та гуляє,
Отамана кошового батьком називає:
«Позволь, батьку отамане, нам на башті стати:
Як не стидно а цариці та Січ руйнувати!
Не позволиш з шабельками, позволь з кулаками:
Хай не гине наша слава поміж козаками!»
(Куліш: «Записки о Ю. Р.», т. II.).
