Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/89

— 79 —

Дощик дрібний, аж зі стріхи копотить,
Розсердився мій миленький, аж ногами тупотить.
 Розсердився, розгнівався, мій милий на мене,
 А як гляне, серце вяне і в його і в мене.

Тихо, тихо.

Тихо, тихо дівка косу чеше,
Що начеше, то на Дунай несе.
 «Пливи, косо, пливи за водою,
 А я піду у слід за тобою».
В темнім лузі явір зелененький,
Під явором коник молоденький.
 Під явором коник вороненький,
 На конику козак молоденький,
Сидить собі та в гуслоньки грає,
Струна к струні з тиха промовляв:
 «Нема впину вдовиному сину,
 Що звів з ума молоду дівчину».

Добривечір, дівчино.

Добривечір, дівчино! Куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш?
 Чи тож би я розуму не мала,
 Щоб я тобі правдоньку сказала?
Добривечір, дівчино! Чия ти?
Чи вийдеш ти на вулицю гуляти?
 Не питайся, козаченьку, чия я,
 Як вийдеш ти на вулицю, вийду й я.
Дівчинонько, серденько, куди йдеш?
Скажи таки правдоньку, де живеш?
 Оттам моя хатонька край води
 З високого дерева лободи.

І шумить і гуде.

І шумить, і гуде,
Дрібний дощик іде;
 А хтож мене молодую
 До домоньку доведе?