Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/98

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 88 —


Ні в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не злюбився,
Що бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав,
І що його покійний дядько
Парис, Пріямове дитятко,
Путивочку Венері дав.

 Побачила Юнона з неба,
 Що пан Еней на поромах, —
 А те шепнула сука Геба —
 Юнону взяв великий жах!
 Впрягла в ґринджолята павичку,
 Сховала під кибалку мичку,
 Щоб не світилася коса;
 Взяла спідницю і шнурівку,
 І хліба з сіллю на тарілку,
 К Еолу мчалась як оса.

«Здоров, Еоле, пане-свату!
«Ой як ся маєш, як живеш?»
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона: «чи гостей ти ждеш?...»
Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом — дідом.
Сама же сіла на ослін.
«Будь ласкав, сватоньку — старику!
«Ізбий Енея з пантелику:
«Тепер пливе на морі він.

 «Ти знаєш — він який суціга,
 «Паливода і горлоріз:
 «По світу як іще побіга,
 «Чиїхсь багацько виллє сліз.
 «Пошли на його лихо злеє,
 «Щоб люди всі, що при Енеї
 «Послизли і щоб він і сам.
 «За цеєж дівку чорнобриву,
 «Смачную, гарну, уродливу,
 «Тобі я, далебі, що дам.