Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/114

БЕЗЩАСНА.

Не тобі, чорнявая селянко,
Думка ця складається моя:
Не тебе, розкішная панянко,
Щирим серцем привітаю я.
Вас лиш, вас, безщаснії дівчата,
Що в глухих, невідомих кутках
Осудила доленька проклята
Марно жить і гинуть у сльозах.

Потом хліб селянка заробляє,
В праці тратить цілі дні свої,
Так за сеж хоч волю серце має,
Так за теж хоч ніч уся — її.
Цілий рік панянка розкошує,
Бо й на світ вродилась панувать;
Їй не тяжко, бо вона й не чує,
Як ту розкіш гірко зароблять.

Тиж, моя зозуле-жалібнице,
Маєш батька, маєш всю сімю,
Що держать тебе, як пташку в клітці,
Доглядають молодість твою.
Сита ти і вдягнена й обута,
Білі руки й личенько твоє,
Так жеж хліб, неправдою добутий,
Часом в горлі кісткою стає.

Вбога розкіш, що для тебе тато
Наздирав з нещасних земляків,
Вигляда з усіх куточків хати,
Серце рве на тисячі шматків.
Тиж мовчиш, бо змалечку бездільна
Не здолаєш хліба заробить;
Ти мовчиш, бо серденько безсильне
Не посміє клітки розломить.

Вянеш ти без щастя і без діла,
Ні з ким думки поділить тобі;
І що року гаснуть, як в могилі,