Стреміти все до ясної мети,
Під тягаром не впасти в пів дороги,
Зберу душі всю силу — і забуду.
Нарву в наручя повно маку — цвіту,
І поза себе кину мак дрібний:
Ти сипся, сипся, сімя забуття,
Аж в пітьму вся минувшина повється!
Против знаруг на дальший шлях життя,
Щоб стяг свій я могла нести високо,
Щоб осолодою була терплячим
І йшла на труд для спільного добра,
Як зброю, чудодійний талісман
Візьму одно з собою — забуття.
Забуду дійсність, сум свій і розпуку,
І серце відорву від мар минулих ...
Забуду сю ясну життя хвилину,
Що блиском щастя на дно серця впала,
І щезла живо, щоб більш не вернути.
Забуду все, що наповняло жахом,
Коли в безмір я сміло поглядала;
Що із вершин життя, бажань, змагань
В бездонну пропасть сумніву тручало...
Забуду, хто любов велику зрадив,
І що кохання райський цвіт зламало,
Останній блиск надії погасило,
Що вмерло в серці скошене зневірям ...
Мій сон несповнений в життю забуду
І рай утрачений і тихе щастя —
Забуду все, сама себе забуду.
Ти сном був, що його життя нам не сповняє,
Тим соняшним, найкращим моїм сном,
Найкращим білим сном, якого не забуду,
Який в упоєнню душа раз тільки снила.
