волю, а вони поруч з ними порятують «Войско», привілеї, землю. На той випадок, коли б Збори відчинилися, для депутатів козаків інструкція малася.
Як Обласний Виконавчий Комітет з його заходами ввести демократичну безстанову самоуправу і припустити городовиків до порядкування поруч з козаками краєвими добрами, так ціле городовицьке населення з його зазіханнями на козацькі землі перестали бути загрозою козацтву. Більшість Військового Правительства на чолі з полковником Філімоновим, ставши на шлях перебудови Росії на «федеративних» підвалинах і поклавши принести в жертву «Войску» неподільність Росії, цілком ігнорувала і російську демократію, і городовицьке населення краю, і долю Кубані. Військовому Правительству, одно слово, перестали бути страшними майже всі вороги козацтва.
Єдиний ворог, ворог сугубо «внутренній» непокоїв більшість проводирів. Ворог цей — пробудження національної свідомости українського населення Кубані. Нікого і нічого проводирі так не боялися, як цього ворога. Він міг підкрастися непомітно. А вони знали, що коли б це сталося, коли б искра свідомости розгорілася в полум'я, то й «військова хатка», яку так старанно охороняло Військове Правительство, була б зруйнована до-щенту, бо тоді був би ґрунт для об'єднання більшости козаків з більшостю городовиків, бо тоді б і ті й другі разом, як козаки-громадяне Кубані, дбали б уже не про «Войско», а про долю Кубані і — могло бути все — чи не висловилися б вони й за приєднання Кубані до України, щоб разом уже цілому українському народові, цілій Україні виборювати право на своє незалежне життя.
З великим острахом ці проводирі ставилися до найменших проявів національного пробудження козаків. Відкриття по станицях «просвіт», організація вчительського тов-ва, чи тов-ва шкільної молоді на національному ґрунті, влаштування вчительських українських курсів, введення навчання по школах українською мовою чи оголошення Універсалу Центральної Ради — все це їх хвилювало, непокоїло, і вони розповсюджували байки про «німецькі марки», про бажання гуртка української інтелігенції «продати» Кубань і не заспокоїлися, поки не знайшли засіб позбавитися страшної української небезпеки.
Проводирі знали, що українська небезпека не буде грізною, поки козаки й городовики лишаться запеклими ворогами, та поки козаки будуть триматися «козацького берега» — Союза Козацьких Російських Військ (Українська небезпека. загрожувала не одній Кубані, а й Тереку і і Дону. На Тереці частина козаків і значна більшість городовиків — українці, а на Дону значна більшість городовиків — українці, тай по-між козаків чимало останніх).
Але «козацький берег» розтягся від Кавказу через Волгу, Урал і по Сибіру занадто довгою смугою, і тяжко було переконати Кубанське козацтво в необхідності і корисності постійного союза його
