ких Військ не справдилися. Після большевицького перевороту видатні проводирі цих кол опинилися в гостях у новітних федералістів і почали тут снувати свою павутину, щоб звязати їх з своєю останньою надією — Добровольчою Армією.
Звичайно, не всі кубанці розуміли федералізм так, як розуміли його тоді ура-козаки, але хоч їх і не задоволняв той зміст, який вкладали в нього своєю працею ура-козаки, вони всеж сподівалися, що життя переможе і станичник, якій ще не вміє формулювати своїх думок, надати своїм бажанням відповідної синтетичної форми, який на запитання, хто він такий, відповідає, що він «руський», а в той же час приєднується до яскраво висловленої думки, що треба рвати з Росією — згодом, відповідно зросту національної і політичної свідомости, вийде на певний шлях.
Це дуже добре, особливо що до кубанців, зрозуміли росіяне, і тому, хоча зараз федералізм і був тією формою, через яку — вони гадали — пощастить їм використати козаків в справі заведення в Росії бажаного ладу, але ставилися до нього весь час з великою обережністю.
«Проголосили свій суверенітет (після большевицького перевороту) Фінляндія й Україна, автономію — Естонія, Крим, Бесарабія, Козацькі Области, Закавказзя, Сибір…» — пише ген. Денікин в цітованому вище творі (т. II, ст. 140–141) — Це явище, маючи зовнішні прикмети державної доцільності в невизнанню самозваної центральної влади, мало в собі серйозну небезпеку для мйбутнього, як в ослабленні, а може й розірванні нутрішніх історичних звязків де-яких окраїн з Росією, так, головним чином, в цілковитому роз'єднанні матеріяльних і моральних сил в майбутній боротьбі проти большевізму… Найбільш згубною і уприділяючою весь кінець боротьби була ідея, котру засвоїли з переконання національно шовіністичні і облудно лояльні елементи — спочатку відгородитися цілком в територіяльно-обласних національних рямках не тільки від районів, які захворіли на большевізм, але й від порівнюючи здорових сусід, приступити до нутрішньої організаційної роботи і нагромадження сил, а потім уже виступити активно відповідно тим обставинам, які утворяться».
Так пише, оглядаючися назад, чоловік, який пішов иншим шляхом, бо він вище всього ставив цілість «історичних звязків» де-яких окраїн з Росією, пише тепер, після того, як упав на цьому шляху. А ось що писав в ті часи другий росіянин проф. Євлахов, член партії к.-д. (в часоп. «Ростовская Рѣчь» з 16 грудня 1917 р.). Він боїться,
«як би організація державної влади на місцях — цей своєрідний сепаратизм обласних республік — не перевернулася, нарешті, в боротьбу проти державної влади, як такої»[1].
Присутність в кубанськім федералізмі національного моменту визнає й Денікин, кажучи, що серед мотивів до недержавного, на його думку, рішення про відділення Кубані від Росії в самостійну Кубанську Республіку, яка є рівноправною частиною федеративної Росії — «були й українські впливи, дуже міцні серед представників чорноморських округ» (цитов. твір, ст. 175).
- ↑ Денікин, цит. праця, т. II, ст. 172.
