чили й розуміли, що поворот на Кубань Добр. Армії надто загострить антагонізм між кубанськими росіянами й українцями, зміцнить ура-козацьку партію, й якщо не задавить, то значно затримає процес пробудження національної свідомости місцевого українського населення. Беручи на увагу ті надії на визволення від большевиків, які населення покладало на Україну, те нетерпляче очікування допомоги з її боку, яке тоді панувало в масах, що перехворіли вже на большевізм і не знали, як його позбавитися, Кубанська Українська Національна Рада посилає в Київ просити допомоги делегацію на чолі з присяжним адвокатом Т. О. Левицьким, бувшим до приходу большевиків особистим секретарем голови Уряду Л. Л. Бича[1].
Делегація Кубанської Української Національної Ради виступила цілком незалежно від делегації Законодавчої Ради. Їй також було обіцяно надіслати допомогу Кубані.
Новочеркаська постанова кубанців. Ознайомившися з положенням на Україні і з'ясувавши, що вона може дати Кубані, делегація Ради повідомила про це Уряд і радила йому вкупі з Радою переїхати до Новочеркаську, де б можна було, не підпадаючи впливам Добр. Армії, остаточно вирішити справу, з ким Кубань мусить в'язати свою долю надалі. Щоб не залишати козаків одних з Філімоновим і його оточенням, що могли сказати, що Рада й Уряд кинули козаків, та повторити спробу державного перевороту, Рада уповноважує розвязати це питання київську делегацію і ще де-кількох своїх членів на чолі з головою Уряду.
Зібралися в Новочеркаську вирішити долю Кубані делегати, що повернулися з Київа: Безкровний К. Я., Каплін П. М., Омельченко Г. В., Скобцов Д. Е. (Рябовол і Султан-Шахим-Гірей залишилися ще там), представник голови Уряду при Донському Отаманові Макаренко П. Л. і прибувші з Мечетинської: Бич Л. Л., Білий Г. А., Білий С. Г., Манжула С. Ф., Номітоков А. А., Настрої більшости членів наради схилялися в бік Добр. Армії. Проти спілки з Україною вони були ніби тому, 1) що Україна, на їх думку, «мало давала» Кубані в політичному відношенню (сподівалися лише на автономію), 2) що треба було «йти під німця», 3) що на Україні була не демократична влада генерала Скоропадського, 4) і, нарешті, тому, що Україна негайно допомоги живою силою не давала і, здавалося, сама не мала її досить, а Добр. Армія була під рукою напоготові вирушити в похід кожної хвилі (командування її вимагало від кубанців негайного рішення, щоб знати, в який бік йому посунути свої сили). Крім того, де-хто знову таки боявся Філімонова, що залишився був з Радою і козаками і на цей раз напевно вже, при активній підтримці Добр. Армії, учинив би «пере-
- ↑ Т. О. Левицький — городовик, родом з Поділля, оселився на Кубані після скінчення Харківськ. Університету, працював в кубанській кооперації; завше брав діяльну участь у всіх національно-українських починах на Кубані; в 1917 р. репрезентував останню в Українській Центральній Раді. Р. 1921 в Катеринодарі його розстріляли большевики за «контр-революційну діяльність».
