побережжя Кубані. Указ цариці Лизавети з 11 липня р. 1745 свідчить, що в ті часи на Кубані чимало Запорожців жило постійно[1]. Таким чином, Чорноморці були там не першими представниками українського народу.
Кубань на протязі довгого часу належала Туреччині, поки по Кучук-Карнаджійській мировій умові (22 липня р. 1774), не була визнана Росією за самостійну татарську державу[2] (татаре, відсунувши в свій час ясів — осетин, та косогів — черкесів, в гори, жили в степовій частині Кубані). Але Росія, як і завше у відносинах зі слабшим від неї, не довго додержувалася Кучук-Карнаджійської умови і, розпочавши випірати з Кубані татар та черкесів, «подарувала» її простори українським козакам-чорноморцям.
Не всі разом і не одним шляхом козаки переходили на Кубань. Перша валка з полковником Савою Білим рушила морем на Тамань, другу валку повів суходолом через Крим полк. Кордовський, третя пішла з Чепігою по-над берегом моря, і, нарешті, четверта, яку вів Головатий, з дітьми та жінками (жінкам дуже не хотілося кидати свої оселі, через що чимало козаків і не пішло на Кубань, залишившися між Бугом та Дністром) помандрувала шляхом Кордовського та Чепіги.
25 серпня р. 1792 перші Чорноморці пристали до старої Тмутаракані[3].
В станиці Таманській, там де вийшли на берег нові «ізгої» з Рідного Краю, тепер стоїть пам'ятник: на невеличкій скелі бронзова постать запорозького козака.
Прийшло на Кубань усього з старшиною 17.021 козак (не рахуючи жінок та дітей). Спочатку Чепіга з депутатами обібрав місця для осель, а потім вже жеребком було вирішено, кому де саме селитися. Розселюючись, Чорноморці поділилися на 40 курінів (в часом російський уряд звелів українську назву «курінь» замінити російською назвою «станиця»), котрі було розділено на 5 округ. Трицяти восьми куріням було дано старі назви запорозьких курінів (Кущівський, Поповичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербинівський, Тимошівський, Шкуринський, Коренівський, Незамаєвський, Рогівський, Корсунський, Кальніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Нижче-Стеблієвський, Верхнє-Стеблієвський, Джерелієвський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Титарівський, Величківський, Леушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Медведівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Іванівський, Кис-
- ↑ Д. И. Эварницкій. «Исторія запорожскихъ казаковъ», Т. I, Петербургъ, 1892 р., ст. 19–20.
- ↑ «Die Kosaken in ihrer geschichtlichen Entwickelung und gegenwärtigen Zuständen». von A. v. B. Berlin, 1860, ст. 230.
- ↑ М. Ивановъ. «Переселеніе запорожцевъ на Тамань». «Кіевская Старина», 1891 р. № 7, ст. 138.
