Сторінка:Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. 1926.djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

з народами Кавказу, а потім однакова «служба». І «чорноморець», і «лінєєць», і «закубанець» однаково запрягалися в ярмо «служби» і випрягалися з нього лише під старість. Уряд російський дивився на всіх козаків, як на «гарматне м'ясо», або як на знаряддя, котрим можна усмиряти «внутрішнього ворога»[1].

«Іногородні» — українці, росіяне, вірмени, греки, німці, молдаване, чехи й инші, поділяються на «корінних» і «не-корінних». «Корінні» (їх значна меншість) — це ті, що, яко члени сільских громад, користуються земельним паєм, та «вічняки» — селяне-хлібороби, котрі покупили панські землі «на вічність» (почасти через поземельний банк), а «не-корінні» — всі инші.

«Не-корінні» в своїй більшості живуть по станицях (і селах) і поділяються на: 1) «городовицьку» — бідноту, що живе по кватирях — це переважно робітники, ремісники, хлібороби «в мірки» і т. д. і в своїй більшості найпізніші переселенці; 2) «посаженщиків» — мають свої садиби («городи», «плани») і платять за садиби станичним (сільским) громадам «посаженне» (пересічно 5 коп. з квад. сажня на рік), — вони переважно хлібороби, держать в оренді козацькі паї; ці переселились давніше і вже обжилися; 3) орендарів — хуторян-хліборобів, що держать в оренді панські землі, а також шкільні, церковні, сирітські участки і подекуди запасні землі станичних громад — ці здебільшого живуть хуторами.

Більшість «іногородніх» («корінних» і «не-корінних») — українці, переселенні з України (переважно хлібороби). Росіяне складають серед іногородніх поважну кількість, головним чином, серед мешканців міст; інтелігентні професії обслуговуються, як по містах, так і по станицях, майже виключно ними (учителі, священники, урядовці, лікарі, адвокати і т. д., і т. д.); та й добра половина, робітників на фабриках, заводах, на зілізницях і т. д. також до них належить. Більшість переселенців з Росії загнав на Кубанщину «отхожій промисел». Взагалі незначна первітна кількість переселенців з Росії стала збільшуватись потроху лише після того, як р. 1875 залізниця звязала з нею Північний Кавказ.

Але навіть і цей російський елемент поволі губить своє національне обличчя. Апостолов у своєму «Географическому Очерку Кубанской Области» («Сборникъ матеріаловъ для описанія мѣстно-

  1. В початку р. 1914 представник Головного Штабу, генерал Л. в комісії Державної Думи, докладаючи один законопроект, що торкався безпосереднє козацтва, проголосив, що уряду не потрібні учителі, адвокати, інженери, державні діячі з козаків, бо він дбає лише про те, щоб кожне козацьке подружжя породило таку-то кількість «казачат» такої-то якости — і більш нічого.

    Це страшенно нагадує славнозвісного ген. Аракчеєва, котрий казав: «у меня всякая баба должна каждый год рожать, и лучше сына, чѣмъ дочь. Если у кого родится дочь, то буду взыскивать штраф. Если родится мертвый ребенок или выкинет баба — тоже штраф, а какой год не родит, то представь десять аршин полотна. (З наказу військовим поселянам; С. Мельгуновъ, «Дѣла и люди Александровскаго времени». Берлін. 1923 р. т. I, ст. 281).