гівщини — нащадок запорожця, чи селянин-хлібороб з Харківщини, Вороніжщини, Київщини, з Поділля, з Волині чи з Росії, — відкіля б не був — стає «бісової невіри городовиком», «бісової душі — гамселом» (останнім словом звичайно дратують городовиків росіян).
Обезголовлене козацтво уже не скріплює себе, не збільшує свою міць приняттям переселенців у козаки, а витрачає свою силу на протязі 30–40 років на щоденну невтомну сварку та гризню з ними, що иноді набірали характеру справжніх городовицьких погромів (80-ті роки).
А місцева військова влада і уряд російський своїми розпорядженнями лише під'юджують козаків проти городовиків і навпаки; напр., в девяностих роках військовий міністр Вановський був заборонив станицям здавати свої землі в оренду, що лише загострило відносини між обома частинами населення. «Поділяй і володій» (divide et impera) — ця політика провадиться урядом російським і на Кубані. І в краю, де може розміститися і добре жити 10 мільйонове населення, трьом мільйонам душ стає тісно.
Козацтво заховалося в свою станову шкаралупу і відгородилося від половини населення краю. Станова окремішність і привілейоване положення козаків спричинилося лише до поневіряння і козацтва і цілого краю. Козак не розумів, що він може бути дужим лише вкупі з «братіком».
Привілейоване положення, станова окремішність і більша, порівнюючи, матеріяльна забезпеченість утворили ґрунт для народження в козаків почуття своєї «вищости». Життя, підкреслюючи економічну й громадянську нерівність між козаком і городовиком, лише зміцнює це почуття[1].
Вже при охрещенні дітей робиться поділ: за охрещення козацкої дитини священник бере п'ятьдесят копійок («недохрещені» — кажуть городовики), а за охрещення «городовичати» священник бере карбованця («душа з лопуцька» — не змовчують козаки). За вінчання, за похорони і т. д. «такса» теж не однакова: «городовик» платить більше, козак менше.
Семилітній козак — обов'язково низько пострижений, у шапці, в бешметі, поясом козацьким підперезаний і в чоботях — одяг чепурний і добре пригнаний — іде до школи. Батько козак за науку сина нічого не платить, бо школа утримується на громадські козацькі кошти і дає школярам і пера, й папір, і книжки — всі приладдя і підручники (учебники). Семилітній городовик сидить здебільшого дома. Батько — «городовик», його сина до школи можуть не приняти, а приймуть — за науку він мусить платити (і родився, і хрестився городовик у станиці — може й жінку має козачку, — стягся й купив «план» — козакам плани (садиби) дає громада — поставив хатину, але він не член громади, він… приписаний до Полтавської, до Хар-
- ↑ Негативний бік цього почуття і його негідні прояви свого часу був зазначив М. Драгоманів («Козацкі спомини і громадські потреби в Кубанщині». «Громада», № 5. Женева, 1882 р.).
