Великдень по пасці та по крашанці, в-осени кожушки, а на Різдво ковбаси та сала. А уповноважений громади своїх козаків найде і в шанцях першої лінії, в віддаленні десятка-другого сажнів від шанців німецьких чи турецьких, і там, може на передодні бою, подає їм «гостинця», листа та поклона і від рідних і від станиці. Уповноважений громади — живий звязок між станицею і козаками, що перебувають на фронті. Родини козацькі завше повідомляються, коли козаки їхатимуть з одного фронту на другий, коли вони переїздитимуть Кубань і де саме відпочиватимуть, і не одна тисяча родин бачить своїх козаків і живими й здоровими, а не одна тисяча козаків чує від своїх рідних про їх життя-буття і про стан господарства. Ці побачення заспокоюючи впливають на родини козацькі і підбадьорюють козаків-вояків.
Станиця одержує з полків, з батальонів, з батарей повідомлення про смерть козака, а родина одержує збіжжя козацьке, коли воно врятується. Горе козацької родини зменшується хоч тим, що вона знає, коли й де поліг козак.
Війна лихо, на війні козакові тяжко, а все ж він не почуває себе забутим, відірваним від рідної станиці і знає, що коли він поляже, його батьки старі, жінка й діти з голоду не помруть і по-під віконню не підуть.
Кубань — «тиловий район» Кавказької армії, яку вона годує. Борошно, м'ясо, сало, олія, овес, ячмінь продаються по добрим цінам, і у козаків збірається грошей більше, ніж було їх до війни. Господарство козацьке підупадає, але підупадає так непомітно, що козак, маючи засіяний лан, худобу і чимало грошей, журиться тільки за тим, хто на фронті.
Доходять до станиці ріжні чутки про царя, про царицю, про «якогось Роспутина» та про його ролю в родині царській. Доходять чутки про зраду генералів, про те, що «Царьгород буде наш», що Миколай Миколаєвич буде царем у Празі, що на Єфраті буде засновано нове козацьке військо. Доходять ще чутки, що царь напосідає на Державну Думу. Газети пишуть, як знущаються німці над своїми ворогами, а козаки, котрі побували по світах, пишуть, як добре організовано господарство у німців, пишуть, що в Галичині та Буковині живуть наші люде — «городовики», і в церквах вони «по нашому правять», та що курдів вони (козаки) в полон не беруть…
Дивуються козаки, що царь «салдатських» генералів не прожене («замісць їх міг би взяти козацьких — ці не продадуть»), дизуються козаки, що царь і Распутину «не покаже на двері». Не радіють вони, що «Царьгород буде наш», що у Празі царюватиме Миколай Миколаєвич, бо добре знають, що не кому, а козакам доведеться служити в Царьгороді, а може й в Празі. Не приваблюють козаків і Єфратьскі вільні землі. Напосідання царя на Думу козакам не подобається; вони певні, що тільки Дума й може щось зробити, «щоб хоч коней не так бракували». Уповноважені громад, що вертаються з фронта, не стверджують газетних чуток про знущання нім-
