ців, а стверджують, що хто з козаків попадеться до курдів, той живим уже не вирветься.
Взагалі козаки стрівають чутки ріжні спокійно. Спокійно чекають вони кінця війни і коли й не покояться, так лише за життя козаків, що перебувають на фронті. Тільки молоде козацьке жіноцтво губить спокій і голосно нарікає на «трикляту війну». Жіноцтво має за що, та не має де купити цукру вдосталь, ситцю чи галоші.
Під час війни яскраво виявляється ріжниця між життям організованої козацької громади і життям розпорошеної городовицької юрби.
Мобілізовані городовики салдати цілком відриваються від станиць. Станиця не полегшує становища своїх салдатів навіть словом добрим. Де, на якому фронті вони воюють, хто саме і де поліг — станиця, з якої вони вийшли на війну, про це не знає.
А дома про городовицьку родину ніхто не подбає. Відсутність значної кількости робочих рук дає можливість городовикам добре заробляти, і всі, хто має дужі руки, не журяться, але старі батьки салдата, малі діти його чи недужа салдатка мусять іти по-під віконню; — їх доля не цікавить ні козаків ні городовиків.
Городовики з великим осудом ставляться до царя, до цариці, а «якогось Роспутина» називають пройдисвітом. Чутки про напосідання царя на Думу хвилюють городовиків, бо вони певні, що Дума… може зробити, щоб городовик хоч «посаженного» не платив. Не буде Думи — царь не піде проти козаків. «Царь спірається на козаків». «Козак тримається царя». «Один одному допомагають» — так думає городовик і спокійно чекає кінця війни в надії, що після війни Дума і про нього згадає.
З надзвичайно великим патріотичним захватом стріває вісті про війну російська інтелігенція. Між представниками правих і лівих течій російської політичної думки майже від «союза русскаго народа» до соціялістичних кол відбувається щире примирення. Російська інтелігенція (за виключенням одиниць) тримає єдиний національний фронт, і серце октябриста чи кадєта не дужче б'ється, ніж серце соціял-демократа, чи соціялиста-революціонера, коли вони гуртом співають «Боже, царя храни!»
Така єдність почування учорашніх ворогів зміцнюється ще дужче в міру того, як здійснюються чи наближаються до здійснення мрії російської інтелігенції про «возсоединеніе исконной русской земли» — Галичини, про «сліяніе славянскихъ ручьевъ въ русскомъ морѣ» та про «воодруженіе креста на Св. Софіи».
Представники російської інтелігенції, немобілізовані, чи ті, хто воює далеко від шанців в «земгусарахъ», особливо хоріють на нетерплячку, що до «возсоединенія», «сліянія» і «воодруженія».
Та хоч і сп'яніла російська інтелігенція від думки про можливість зразу зреалізувати свої мрії, а проте вона розуміє, що самодержавний царь може зіпсувати всю справу утворення могутности Росії, підняття величи російського нороду, і тому гадає, що добре
