елементарної логіки примх. Бабськість навіть не базарна, а швидше рівня перукарного салону: „З-замахали… говорила, травлячи післясмак чергової обиди" (10); „стала читати, з обиди і розпуки" (16) - в цьому місці при прочитанні роману мені зробилося особливо неприємно, бо йдеться про ображене національне почуття, а не якусь дурнувату „бабськість"; „тобі з чоловіком добре було? - дуже! - рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила: сил уже не ставало примилятися, глитаючи обиду за обидою" (43); „Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?…" (105).
Читач уже помітив, що ми не соромимося ані тут, ані в книжечці, про яку мова, адекватних виразів, які можуть здатися „нецензурними" декотрим фальшивим моралістам. Щоб лиш вирази ці були доречними. За приклад процитую один відступ, який, нам так видається, ідеально в концентрованій формі містить до половини всієї сутности роману: „нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх - означало-б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається - межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває" (149). Браво! Але є й иньший вибір: втоптати в землю чужого ката! Вже пора перестати безпідставно скидати вину на старенького батька. Добре, що хоча-б передали батьки нам чуття справедливости і свідомість правди. А вже донькам годилося-б, замість претендувати на відзнаку „за кількість українізованих койкомісць" (33) підраховувати трупи вихолоштаних ними чужинців - щось подібного я пригадую з жорстокої історії народу „міфологічних велетнів… з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зубів,… розкішних бардадимів семітського типу" (83). Донька Українця, доля якої ще перед народженням зостала занапропащена пануючим україножерним режимом, повинна-би полегшити свої страждання, - спричинені злиденно-духовним животінням, - мрійливими образами потоків крови, які у відповідний час потечуть з бісівського тіла бандитського „истеблішменту" інтерівської України - замість горювати з українського „небуття" (46), спокушувати себе заздрісним спогляданням золотого дощу та слави, що спадає на задрипаних представників чи то українського запроданства (67), чи зарозумілої кацапщини (31), чи знов богеми „вільного світу" (36-38, 95-96). Та й чи є той світ вільним?
