М. Попович, „Експрес", 6го - 13го липня 2000го року. Мушу признатися, що навіть постійне користування з боку Українця ро́сийською мовою десь там, де він не чув української від самого народження, - мене не разить. А ось у місті Львові кожне ро́сийське слово в устах Українця Є ЗРАДОЮ! Військовою зрадою в умовах жорстокої війни. Москаль не повинен мати жодного сумніву в тім, що мова найжорстокішого, найпідступнішого політичного, етнічного, культурного руйнівника і споконвічного окупанта, принаймні тут у Львові, є табу. І досягається таке розуміння не провокаційними „погромами", не п'яними прокльонами в адресу Москалів, не п'яним опівнічним горланням весільних пісень під вікнами декотрих, до речі, значно цивілізованіших, окупантів, ані навіть не постановами міських рад, а зовсім иньшим: холодним лезом твердого погляду в очі ворога. Перехід на ворожу мову є зрадою тим більшою, чим вищою є соціяльний статус співрозмовника. Тим глибшою, чим вищою є посада урядовця. Здається, 21го червня 2000го року я у прямому етері почув неповторні своєю катеґоричною логікою слова, що пролунали в залі засідань Обласної ради: „Я завжди розмовляю тільки українською мовою. А часом іншими мовами (!). Важко відразу змінити те, що склалося десятиліттями." Що саме важко, пане Наміснику? Відкрити рота і з'артикулювати кілька українських слів? Позбутися звички опускати очі в присутності „ва́жного" Кацапа, забути забобонне правило „не наражатися" нахабі-каґебісту, відкинути запопадливість перед фізіономією самовпевненого уособлення єврейського капіталу, чи побороти внутрішній сумнів у повноцінності рідної мови? Що саме?
В мовних питаннях т. зв. „свідома" частина українських діячів виглядає дуже дивно. Важко сказати, чи висловлювання окремих політиків є брехнею, чи двозначно завуальованою під „лібералізм" псевдо-патріотичною тенденцією, а чи, може, їхня ніякість саме і є їх справжньою ідеологічною позицією. Коли не можеш сказати правди - мовчи. Тим паче, якщо ніхто за язик тебе не тягне. Ольга Герасим'юк зробила 29го жовтня 2000го року гарне висилання про пана Разумкова, радника Президента, що передчасно помер від фатальної хвороби. Справжнього чоловіка, порядної людини, надійного товариша, енерґійного державного діяча, і, як випливає з передачі, - глибокого патріота… русскоязычной Украины. Комсомольця до мозга костей. То це її право. Але в тому-ж висиланні виступав зі спогадами про пана Разумкова відомий політик РУХу пан Лавринович. Не знаю, з якої причини п. Лаврино-
